Реальність і варварство воєнних злочинів та звірств ставлять перед нами важке питання, про яке ми воліли б не думати: чи є людські страждання й скорботи зрештою безцільними, чи в тому, що ми їх терпимо, є якась мета? Відверто кажучи, відповідь на це питання залежить від того, чи віримо ми в існування Бога.
Якщо Бога не існує, то в жодних стражданнях, які ми зазнаємо в своєму житті, немає жодної мети ані сенсу. Злочини, муки та жахи просто накочуються й знищують життя одних людей, тоді як інших через щасливий збіг обставин минають. От і все. Немає жодної системи, жодної причини. І, мабуть, найгірше, немає жодного сенсу в тому, щоб намагатися жити праведно, дотримуватися норм честі та моралі, виявляти доброту до оточуючих. Заради чого пнутися? Майже 2000 років тому єврейський мислитель, відомий більшості світу як апостол Павло, вказував на цю дилему. Він цитував грецьких філософів, на думку яких ми повинні просто використовувати життя для отримання якнайбільше особистої вигоди та задоволень, які воно здатне дати, перш ніж нас наздожене неминучий для кожного кінець — смерть. «Будемо їсти та пити, бо завтра помремо!» — цитує Павло песимістичні ідеї давньогрецької інтелігенції (1 Коринтян 15:32).
Проте, якщо Бог є, якщо Він святий і благий, якщо ми віримо, що Месія Ієшуа заплатив за наші гріхи, а потім воскрес із мертвих, і просимо воскреслого Ісуса простити нас, тоді ми можемо знайти деяку втіху у своїх скорботах, навіть у найтяжчі часи. Ми можемо знайти втіху на підставі принаймні чотирьох фактів або істин, що залишаються незмінними, хоч яких скорбот нам дано зазнати.
Перший факт полягає в тому, що скорботи є нормальним явищем, особливо коли ми зазнаємо їх внаслідок того, що не соромимося вголос заявляти про свою відданість Йому. Отже ми не маємо бути приголомшеними, коли це трапляється. Апостол Петро, єврей, що зазнав великих негод через свою віру в Месію і зрештою прийняв довгу болісну смерть від рук римських катів, написав такі слова іншим віруючим євреям, вигнаним зі своїх домівок і розсіяним по Європі та Центральній Азії:
«Улюблені! Вогненної спокуси, що посилається вам для випробування, не цурайтеся, немов пригоди для вас дивної» (1 Петра 4:12).
Скорботи — це нормально, тому що ми живемо не просто в занепалому світі, а в світі, сповненому зла, світі, що відкрито й безсоромно воює з люблячим Богом, який прагне повернути цей світ до Себе.
«Постають царі землі, і князі змовляються разом на Господа і супроти Месії (Помазанця) Його кажуть: “Порвімо Їхні кайдани і скиньмо з себе Їхні пута“» (Псалом 2:2-3).
Кожен, хто вважає, що людство за своєю суттю або нейтральне, або переважно добре серцем, просто воліє заплющувати очі на реалії історії. Бо послужний список людської цивілізації з усією очевидністю доводить: те, що говорить про нашу людську природу Біблія, — самісінька правда, а те, що прогнозують про наш людський потенціал філософія та соціальні науки, — небезпечна брехня. Ми не є добрими за своєю суттю. Ми оманюємо себе, що нам потрібно просто знайти правильну форму суспільного устрою, щоб на землі настав якийсь утопічний порядок. Ані наука, ані мистецтво, ані технічний прогрес не здатні піднести нас до якогось неймовірного освіченого потенціалу. Наша природа змушує нас використовувати науку та технології, щоб нескінченно підвищувати свою здатність знищувати один одного, а мистецтво ми миттєво перетворюємо на пропаганду.
Ми зазнаємо скорботи, тому що скорботи є нормою. Проте є одне важливе застереження. Якщо ми невіруючі, ми терпимо страждання через те, що відвертаємось від кращого шляху, який пропонує нам Бог. Але якщо ми віруючі, ми зазнаємо скорботи заради певної користі. Це друга істина про скорботи, та ця істина одночасно є і втіхою, доступною тільки для віруючих в Ієшуа. Наші страждання мають цілі та сенс. Таких цілей багато, однак дозвольте мені назвати лише дві з них. З одного боку, наші скорботи несуть спокуту — іншими словами, Бог через них робить щось добре. А з іншого боку, наші скорботи очищують нас, щоб ми могли стати такими, якими Він покликав нас бути.
Безперечно, найбільша спокутна мета страждання здійснилася через жахливу болісну смерть Месії Ісуса. Пророк Ісая передрік, що ми помилково вирішимо, нібито Він постраждав за свої власні злочини, але насправді «Він зазнав ураз за гріхи наші і страждав за беззаконня наші» (Ісая 53:5). Він поніс покарання, яке заслужили ми, щоб спасти нас від належної Божої кари, а замість неї подарувати Його милість. Бог-Отець використав жертовну смерть Бога-Сина, щоб здійснити благо нашого викуплення від вічної загибелі. Коли ми віддаємо своє життя в Його руки через каяття і віру в Ієшуа, Він використовує кожну скорботу, з якою ми стикаємося, як частину процесу поступового перетворення нас на Його подобу.
Чи означає це, що все наше життя має бути історією безперервних страждань та болю? Ні, звичайно ні! Ми маємо можливість відчувати безмірну радість щодня і за будь-яких обставин. Проте, коли ці обставини пов’язані з негодами, ми можемо бути спокійні, знаючи, що ці негоди використовуються для того, щоб зробити нас більш схожими на Нього!
Той факт, що у наших негод є мета, підводить нас до третьої істини про наші скорботи. Ті, хто присвятив своє життя Месії, отримали дар Його Духа, який живе всередині нас. І завдяки силі Його Духа ми здатні вистояти.
Наші скорботи є стерпними, тому що Він ніколи не покладає на нас більше, ніж ми можемо витримати. «І вірний Бог, Котрий не попустить вам бути спокушеним над силу, але під час спокуси дасть також полегшення, аж так, щоб ви могли витримати її» (1 Коринтян 10:13).
Наші скорботи є стерпними, тому що ми ніколи не залишаємося з ними сам на сам. Ісус проходить їх із нами. Ісус страждає разом із нами. Насправді Ісус страждає більше, ніж ми.
Ісус ніколи не обіцяв укривати нас від усіх бурь. Він обіцяв, що завжди буде поряд із нами під час бурь, і Він обіцяв, що ніщо й ніколи не зможе відлучити нас від Його сили, присутності та любові. Павло проголошує: «Бо я певен, що ні смерть, ні життя… не може відлучити нас від любові Божої у Христі Ісусі, Господі нашому» (Римлян 8:38-39).
І останній факт про наші скорботи — вони не нескінченні. Вони обов’язково закінчаться! Цар Давид писав:
«Багато скорботи у праведного, але від усіх їх визволяє його Господь» (Псалом 33:20).
Наші скорботи аж ніяк не легкі. Ми випробовуємося до межі нашої витривалості. На жаль, так буде завжди, а надто тому, що негоди, які ми зазнаємо, часто спіткають нас через те, що ми не соромимося вголос заявляти про свою відданість Йому. Однак наші скорботи мають сенс та мету. Наші скорботи є стерпними. І наші скорботи обов’язково закінчаться. Якщо ми віримо в Ієшуа, ми маємо цю велику втіху та впевненість.
Якщо ми не віримо, у нас їх немає.
Отже, ось питання, на яке кожен з нас має дати власну відповідь. Усі ми зазнаватимемо скорботи протягом усього життя. Проте чи хочемо ми мати впевненість у тому, що ці скорботи не безцільні? Або ми дозволимо невірі звести наші скорботи до безглуздих страждань?
Буду радий почути, що ви думаєте з цього приводу.
Аві Снайдер