«Чому Ти забув мене? Для чого я сумний ходжу і страждаю від образ ворога?» — з болем кличе псалмоспівець до Бога (Псалом 41:10).
Якщо Бог справедливий, чому Він зволікає? Чому Він не чинить правосуддя над злом, яке нас оточує? Невже Йому байдуже? Чого Він чекає?
Він зволікає не тому, що Йому байдуже, як ми зазвичай вважаємо, коли нам доводиться чекати. Причина того, що ми вважаємо зволіканням, є прямо протилежною: Він зволікає саме тому, що Йому не байдуже. Він зволікає, тому що Він милосердний і Він нас любить. Проте як це можливо? Як той факт, що Він, здавалося б, закриває очі на несправедливість, утиски та страждання, насправді може бути проявом Його любові та милості?
Отже спробую пояснити. Він зволікає, щоб ми могли прийти до тями й покаятися, перш ніж здійсниться правосуддя, яке Він зобов’язаний чинити як праведний Суддя.
Бог обов’язково втрутиться й покладе край злу. У нас є непохитна впевненість у тому, що Він втішить усіх засмучених й благословить кожного гнаного за правду (Матвія 5:4, 10). Проте спочатку ми повинні поставити собі протверезне питання: на якій чаші терезів правосуддя опинимося ми самі, коли суд нарешті здійсниться?
Допоки я сам встановлюю собі стандарти та сам вирішую, що є правильним і справедливим, мені нема про що турбуватися. Я завжди вважатиму себе правим, а всі свої дії виправданими. І якщо мені доводиться зазнавати скорботи від рук інших людей, я завжди бачитиму себе безвинною жертвою.
Проте що як моє сприйняття є хибним? Що як моя поведінка була не такою праведною, як я вважаю? Що як мої вчинки оцінюються за іншим стандартом? І навіть якщо я зазнав несправедливих страждань та зла від рук інших, що як мене також притягнуть до відповідальності за зло, яке я скоїв, і за страждання, які я завдав людям? Можливо, це добре, що Бог ще не здійснив Свій справедливий суд.
Протягом століть люди зазнають подвійної муки: страждання від скорбот та відчуття, що Бог про нас забув. Подібно до автора псалма, який я цитував вище, ми відчайдушно кричимо: «Чому Ти забув мене?» І навіть ті, хто стверджують, що взагалі не вірять у Бога, все одно вимагають відповіді: «Якщо Бог є, чому Він нічого не робить? Чого Він чекає?!»
Єврей на ім’я Петро, який став послідовником Ієшуа (Ісуса), визнавши в Ньому Месію нашого народу, й зазнав найсильніших страждань за свої переконання, писав одновірцям і співстрадникам майже 2000 років тому, пропонуючи пояснення, чому Бог зволікає з виконанням Своєї обіцянки перемогти зло та вчинити справедливий суд: «Не бариться Господь з виконанням обітниці, як дехто має те за неквапливість; але довготерпить нас, не бажаючи, щоб хтось загинув, а щоб усі прийшли до каяття» (2 Петра 3:9). Від цієї думки стає моторошно, проте, можливо, Бог чекає саме на вас і мене.
Насправді це трохи іронічно. Ми волаємо до Бога: «Доки!?» Але в той же час Бог кличе до нас: «Доки!?»
«Доки ви, нерозумні, глупоту любитимете? Аж доки насмішники будуть кохатись собі в глузуванні, а безглузді ненавидіти будуть знання? (Приповісті 1:22)
Я не сумніваюся, що 13 березня 1977 року чимало людей по всьому світу зазнавали великих злиднів та незаслужено страждали. Я не сумніваюся, що чимало людей по всьому світу відчували себе покинутими та забутими Богом. Я не сумніваюся, що багато хто щиро й навіть відчайдушно волав до Бога, щоб Він поклав край їхнім стражданням, вразивши жезлом уст Своїх землю й вбивши видихом губ Своїх безбожних (Ісая 11:4). Проте я радий, що Він не дослухався до цих благань 13 березня 1977 року. Справа в тому, що я прийшов до тями та розкаявся лише 14 березня 1977 року.
Бог був милостивий і дочекався мене. Тож тепер я чекаю, хоча це так страшенно важко. Я чекаю й терплю, поки Бог чекає на інших. Якщо ви, як і я, один із багатьох, хто вже прийшов до тями та розкаявся, тоді давайте покладатися на Його благодать і, наповнюючись Його силою, терпляче чекати, поки Він чекає на інших так само, як Він чекав на нас.
Чи, може, ви один із тих, на кого Бог все ще чекає?
Дякую вам, що ви це прочитали. Буду радий, якщо ви поділитеся зі мною своїми думками на цю тему.
Аві Снайдер